Cпілкування при конфлікті з дитиною: прийоми партнерського діалогу без потреби психологічного захисту
Дитинство – це гігантський айсберг, лише незначна частина його знаходиться над водою, а весь могутній стрижень майбутньої особистості до певного часу прихований від очей оточуючих. Він формується поступово, багато в чому визначаючи майбутні сподівання, надії, долю особистості.
У дошкільний період дитина проходить великий шлях власного психічного розвитку, засвоюючи майже половину тих знань, умінь, навичок, яких людина здатна набути протягом життя.
Світ дитинства не менш складний, ніж будова галактик. Наша пам’ять про дитинство не доносить до зрілої людини значущості й наповненості кожного дня. Згадується не зміст пережитого, не дивна для дорослого швидкість засвоєння, а краса навколишнього світу, щедрість барв і багатство звуків. Дитинство з роками все більш ідеалізується і назавжди залишається найдорожчим спогадом, радісним і світлим.
Які б об’єктивні складнощі не виникали в ранньому віці, пам’ять зберігає яскравість вражень і чистоту думок. Невже ж дитинство є безконфліктним? Звичайно, ні. Як зазначають корифеї вітчизняної психологічної науки, безконфліктне не дитинство, а наші спогади про нього [4; 5]. Пам’ять безжалісно перероблює будь-яку інформацію, що містить протиріччя, перекроює зміст у відповідності з кожним новим етапом розвитку особистості. А якщо конфлікти і згадуються, то, частіше, у вигляді курйозів, смішних непорозумінь. Протиріччя ж, які затягнулися на місяці й роки, трактуються як поверхневі, зовнішні, що легко розв’язуються.
Але дитинство – не тиха гавань, а епіцентр життєвих бурь, сукупність різноманітних ситуацій, постійних виникаючих протиріч. Індивідуальна історія особистісних протиріч – це, власне, психологічна внутрішня закономірність плюс формуючий вплив соціального середовища. Життєві колізії дитинства пояснюються через аналіз зовнішніх конфліктів і факторів засвоєння дитиною різноманітного життєвого досвіду.
Актуальною проблемою для українського суспільства в особі батьків, спеціалістів-педагогів, громадськості є не тільки загальне глобальне питання про те, до якої міри є щасливим дитинство сучасних підростаючих поколінь та як його таким зробити, і наскільки ефективно дорослі піклуються про дітей, а й, що є більш суттєвим, якою особистістю – конструктивною, гармонійною, успішною чи деструктивною – стає молода людина, який позитивний чи негативний досвід міжособистісних стосунків, спілкування, розв’язання конфліктів, соціальної поведінки вона засвоює. Адже все це, переломлюючись через призму індивідуальних властивостей особистості (темперамент, характер, самооцінку і т.д.), програмує її долю у майбутньому.
Опинившись у складній ситуації, під «обстрілом» суперечливих вимог, прагнучи догодити всім, дитина виносить новий досвід поведінки, поступово знаходить не відомі їй раніше форми виходу із конфліктної ситуації. Страждаючи, дитина дорослішає, зовнішні складності стають внутрішніми, щоб потім «повернутися» назовні, на новому, більш високому рівні розвитку.
Значною мірою дорослі несуть відповідальність за такі, часто неприємні, переживання. Закономірно, що фахівців хвилює питання: «Як закласти позитивну тенденцію у програму розвитку особистості? Як ефективно спілкуватися, щоб почути її, адекватно розуміти та як отримувати таку реакцію та взаємодію, що грунтується на співробітництві, партнерських, довірливих стосунках, взаємоповазі? Яким чином досягти бажаного результату у вихованні?» Завдання автора статті – дати відповідь на ці та інші подібні запитання.
Відомо, що система спрямованих виховних впливів – не єдине джерело конфліктів. Великий їх обсяг і поширення спричиняють ненавмисні, спонтанні конфлікти. Внутрішній ритм суперечливого розвитку людини виникає не відразу, він не заданий генотипно, а складається поступово. Г.Костюк стверджує, що джерелом розвитку особистості є внутрішні протиріччя, які виникають у процесі активного пізнання дитиною оточуючого світу. Коли прагнення стають сильнішими за їх реальні можливості, протиріччя, що існували в прихованому вигляді, знаходять вихід у стрибку. Вони спонукають дитину до засвоєння нових способів поведінки, які б відповідали потребам, що поступово сформувалися.
Отож, конфлікт є зіткненням протилежно спрямованих, не сумісних одна з одною тенденцій, протиріч, плід непорозумінь, помилок, особистісних індивідуальних якостей, розбіжностей у бажаннях та інтересах окремих людей або однієї особистості, а також протиріччя між потребами і можливостями індивіда [10]. Ефективне спілкування в конфліктній ситуації є тією чарівною паличкою, тим досконалим інструментом, методом, завдяки якому спірна, негативно забарвлена проблема перетворюється на можливість особистісного зростання, прогресу. Потрібно тільки оволодіти прийомами діалогічного спілкування, детально відпрацювати навички активного слухання, постійно вправляючись у них, перетворюючи їх на вміння. Адже цінним є те знання, яке ми використовуємо, яке є перевіреним і яке завжди приносить нам користь. Цим пояснюється феномен великої кількості психолого-педагогічної літератури й у той же час низької обізнаності батьків у проблемах виховання дітей. На жаль, мало хто з батьків цікавиться подібною літературою, однак навіть ті, хто з нею знайомі, не користуються набутими навичками. В такій ситуації автор убачає вихід у застосуванні методу активного психологічного втручання – соціально-психологічного тренінгу для батьків за означеною проблемою. Метод тренінгу формує у батьків здатність розв′язувати в позитивному ключі будь-яку, навіть дуже гостру та болючу, ситуацію. Головне гасло – бути уважними і спостережливим, виносити користь із того, що приносить кожний день, іншими словами, варто працювати скрупульозно, постійно, цілеспрямовано, систематично аналізуючи свої вчинки. Важливою у даному процесі є позитивна установка особистості, що реалізується у чіткому логічному причинно-наслідковому ланцюзі: мислити позитивно – бачити позитивне – висловлюватися позитивно.
Потрібно підкреслити, що ключовим елементом, головною ланкою, пусковим механізмом у даному зв’язку є позитивне мислення, яке ми, як батьки, можемо і мусимо контролювати з метою збереження психічного здоров’я нашої дитини.
Особливої уваги в міжособистісних конфліктах заслуговують певні установки, зокрема: «Людина – сума свого минулого досвіду», як казав У.Фолкнер. Минулий досвід спонукає людину реагувати на будь-яку подію певним чином. Мова йде про дії, зумовлені установкою. Вони проявляються у звичних судженнях, уявленнях, учинках. Д.Узнадзе наголошував: «Окрім свідомих процесів у людині твориться ще дещо, що саме по собі не є змістом свідомості, але визначає її в значній мірі, лежить в основі всіх відомих процесів. Це – установка».
Виховання і самовиховання часто зводяться до формування установок, корисних для оточуючих. Будь-яка установка – це емоційно забарвлене переконання, пов’язане з деяким об’єктом. Причиною конфліктів часто є негативні установки. Людина, яка відчуває неприязність до кого-небудь, завжди має замислитися над тим, чи є на це об’єктивні причини. Адже, за словами Б.Аристова: «На кожну одну хвилину конфлікту через грубощі, невміння спілкуватися припадає 20 хвилин наступних переживань» [12].
Враховуючи зазначені чинники, можна зробити висновок, що ефективність розв’язання батьками конфліктних ситуацій в стосунках з дитиною залежатиме не лише від характеру дитини, специфіки механізмів її психологічного захисту у конфліктних відносинах, а й від рівня психолого-педагогічної майстерності батьків.
В уяві людей конфлікт, як правило, асоціюється з агресією, загрозою, суперечками і ворогуванням. А отже, існує думка, що конфлікт – завжди небажаним явищем, його необхідно уникати, одразу ж розв’язувати. Автори, котрі належать до школи наукового управління, адміністративної школи розробили механізми, які усувають умови, що сприяють появі конфліктів. Вони знаходять доказ на користь цієї ідеї в тому, що зіткнення думок має лише руйнівну дію і не несе нічого доброго жодній із сторін [9]. Більшість людей прагнуть уникати конфліктних відносин, не говорити про них, не виявляти, їх доки це можливо. Вони звикли думати, що болі й печалі потрібно уникати за будь-яких обставин. І мало хто з них замислюється над негативними наслідками подібного способу мислення. А це є дуже важливою насущною проблемою. Наприклад, лікар І.Ольбріхт вважає: «За психосоматичними захворюваннями завжди стоять нерозв’язані конфлікти, почуття провини, безвиході, не здійснені бажання і почуття, яким не було дано виходу» [8]. Люди свідомо їх стримують. Багатьох ще в дитинстві відучили виявляти такі емоції, як роздратування, гнів, агресивність, показувати своє розчарування або сум – це вважалося некультурним, так само як і проявляти свій страх. Ми все життя тренуємо своє вміння не дозволяти страху спливати на поверхню. Але навіть якщо робити вигляд, що якихось почуттів немає, вони нікуди не зникають безслідно, і організм реагує на них певним чином: страх, наприклад, викликає серцебиття. Якщо ми усвідомлюємо, що відчуваємо страх, серцебиття припиняється, якщо ж намагаємося стримувати прояви страху, то розвивається тахікардія.
Існує ще одна думка щодо ролі конфліктів. Її дотримуються автори школи «людських відносин». Вони вважають, що конфліктів можна і потрібно уникати. Ці фахівці визнають можливість виникнення протиріч між цілями окремих осіб, але розглядають конфлікт як ознаку неефективної діяльності організації й поганого управління. Гарні взаємовідносини можуть запобігти конфлікту та навіть умов для його виникнення [9].
Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок, що конфлікти існували і будуть існувати. Вони – невід’ємна частина людських взаємовідносин. І виникають конфлікти через несхожість людей, їх характерів, учинків, уявлень, почуттів. Важливо також враховувати, що люди мають різний життєвий досвід, світогляд, темперамент. Все це дуже тісно переплітається з самооцінкою особистості. Указані розбіжності накладають свій відбиток на оцінки і думки людей, інколи породжуючи протистояння, яке часто супроводжується емоційним збудженням і набуває рис конфлікту. В деяких випадках зіткнення оцінок і думок стає таким запеклим, що інтереси справи відсуваються на другий план, а боротьба стає самоціллю. А якщо це стосується взаємин дорослих із дитиною? Тут може головним стати питання батьківської влади, психологічного пригнічення малюка, ігнорування вияву дитиною вільного вибору, пресинг авторитету батьків. Дуже знайома ситуація!
Звісно, конфлікти не завжди мають позитивний характер. У деяких випадках вони заважають задоволенню потреб окремих осіб і навіть колективів. Але в багатьох випадках конфлікт допомагає виявити різноманітність точок зору, надає корисну інформацію. Для великої кількості людей бажання розв’язати конфлікт – це пошук шляхів до примирення, згоди в спірному питанні. Такі конфлікти не є руйнівними. Вони ведуть до взаєморозуміння, подолання розбіжностей і протиріч, після чого сторони збагачуються новими знаннями, досвідом і навичками. Неможливо уявити картину суспільства без міжособистісних конфліктів. Адже це означає повну втрату індивідуальності та волі.
Конфлікти охоплюють всі види і рівні відносин людини з оточенням. Вони вічні й завжди актуальні. І чим «ламати голову» над тим, як уникнути конфліктів, краще замислитись, а чи існує якась можливість конструктивної та успішної поведінки у разі винекнення конфліктних ситуацій. Варто пам’ятати, що на всі випадки життя єдиних рецептів не має («роби як я»). У людських стосунках будь-який висновок, узагальнення, будь-яка схема потребує не механічного виконання, а творчого переосмислення в кожному окремому випадку. Особливо дане положення стосується поведінки батьків.
Дитина більшу частину свого часу проводить у сім’ї. Дуже важливі перші кроки життя малюка, коли закладаються основи його особистості. Дитина народжується « tabula rasa», але вона вже має своєрідну програму розвитку, яка закріплена в її генетичному коді. І це не тільки фізіологічні дані, а й основні особливості темпераменту, від якого залежить майбутній характер особистості й який є базою для її формування. З темпераментом, як із якісною, специфічною характеристикою вищої нервової системи, люди народжуються, а характер людини формується упродовж її юнацьких і молодіжних років. Та не тільки набір спадкових ознак визначає в подальшому її поведінку. Вплив батьків та оточення на дитину також є дуже важливим.
Розглядаючи психоформуючий вплив на особистість, Е.Еріксон робить акцент на ролі батьківського впливу в житті дитини, який визначається, головним чином, двома факторами :
1)індивідуально-психологічними властивостями батьків (адаптивність-неадаптивність, стриманість – імпульсивність і т.п.);
2)виховним стилем батьків, в якому знаходять відображення світогляд і зовнішні події життя.
Самооцінка дитини є мінливою. Вона змінюється залежно від обставин, соціокультурного оточення. Реакція батьків, їх підхід до розв’язання проблем обумовлює ті чи інші внутрішні зміни у самосвідомості дитини, в її самооцінці.
Дуже багато конфліктів виникає між батьками і дітьми через неможливість дорослих проникнути у внутрішній світ дитини. Батьки часто застосовують покарання і заохочення. На їхню думку, це засоби, за допомогою яких можна викликати у дітей приємні або неприємні переживання. Дорослі вважають, що діти з більшим бажанням робитимуть те, за що вони отримали винагороду, або перестануть робити те, за що були покарані. Практика життя свідчить про хибність такої точки зору.
Причиною конфлікту в сім’ї також може бути зіткнення інтересів членів різних груп, між якими існує певна система зв’язків. Це, зокрема:
А) силові;
Б)емоційні;
В)когнітивні;
Д)нормативні.
Конфлікт у системі «батьки-діти» може мати різне підгрунтя. Дуже частою причиною виникнення конфліктів є неправильне виховання. Інколи батьки не розуміють різниці між навчанням і вихованням.
А.Адлер визначив два крайні полюса неправильного виховання це :
гіперпротекція;
гіпопротекція.
У першому випадку дитина, яку занадто опікають, у самостійному житті стає вимогливою і несамостійною. Вона не бере на себе відповідальність за власні невдачі, виявляє себе нерішучою, безініціативною, боязкою. А.Личко виділив декілька варіантів завищеної опіки:
потворююча гіперпротекція;
домінуюча гіперпротекція;
виховання в дусі завищеної моральної відповідальності;
виховання за типом «кумир сім'ї».
Любов матері та батька часто різняться за своєю природою. Материнська свідомість – відображує це таким чином: «нема злодіяння, нема злочину, яке могло б позбавити тебе моєї любові й мого бажання, щоб ти і був щасливий». Батьківська свідомість твердить: «Ти скоїв зло – ти не можеш уникнути наслідків свого вчинку, і якщо ти хочеш, щоб я любив тебе, ти мусиш виправити свою поведінку» [7].
Найчастіше спостерігається такий тип неправильного виховання, як гіпопротекція. Вона виникає тоді, коли батьки занадто зайняті своїми справами. В результаті діти залишені сам на сам із собою і проводять час у пошуках «веселих» пригод, у вуличних компаніях; там вони шукають тих стосунків, які б компенсували їм нестачу родинних стосунків. Звідси і відповідні наслідки.
Е.Берн [3] розрізняв такі типи взаємовідносин:
ритуал;
розвага;
гра.
Гра – особливо цікавий для нас тип сімейних відносин, це група конфліктів, що виникають тоді, коли ті, хто конфліктують, не розуміють справжньої причини конфлікту. Поширені такі ігри: «салки», «клювок по черзі», «подивись, як я стараюсь», «чому він такий поганий», «заручник», «я тобі все віддав», «ось виростеш, тоді...», «я краще знаю» і т. д.
Неправильне виховання дитини потворює її характер, обрікає на невротичні зриви, на важкі взаємовідносини з оточуючими.
Інколи батьки не звертають уваги на малі, короткотривалі конфлікти. Вони дотримується думки, що навіть якщо ці конфлікти не будуть розв’язані, все одно вони забудуться. Це глибоко хибна думка. Все протиріччя полягає в тому, що кожна людина сама визначає для себе – чи великий це конфлікт, чи дрібний. Для дорослого він може, і дрібниця, а для дитини – «кінець світу». Слово може болюче вразити дитячу душу і залишити в ній глибоку рану. Крім того, навіть дрібні конфлікти поступово нашаровуються і справляють все більший вплив на особистість. Глобальні особистісні деструкції негативно впливають на свідомість дитини, її мислення, пам’ять, мову, емоції, почуття, багато в чому вони визначають цілі, сенс життя, ідеали, навіть мрії дитини.
Інколи розв’язання конфлікту залежить не тільки від самої людини, а й від її оточення та допомоги, яку воно демонструє. Існують дві основні моделі допомоги:
перша модель дає ніби-то готові рецепти розв’язання проблем. Але переживання, які виникають у людей, є індивідуальними і не можуть бути точною копією переживання інших, тому найбільш цінними є власні способи розв’язання проблем;
зміст другої моделі полягає в тому, що той, хто бажає допомогти, насамперед мусить максимально активізувати внутрішні ресурси тієї людини, якій він допомагає, аби вона сама намагалася вирішити свої проблеми.
Перша модель – це «допомога в боротьбі зі злом», друга – «допомога в рості та особистісному розвитку» [11].
Кожний етап розвитку дитини має індивідуальні вікові особливості. Внутрішні протиріччя формуються на кожному етапі онтогенезу:
я і світ;
я і дорослі;
я і однолітки;
я і я.
Ж.Піаже стверджував, що конфлікти кожного разу виникають тоді, коли у дитини є два несумісних способа поведінки в одній і тій же ситуації. Весь життєвий шлях людини складається з таких криз і постійної необхідності робити певний вибір.
Криза першого року – перші реакції протесту по відношенню до дорослих («Я кажу, а вони не розуміють»). Криза трирічної дитини – демонстрування неслухняності, навіть не на користь собі. Трирічна дитина хоче, щоб визнали її самостійність і незалежність, до яких вона ще не готова («Я сам»). У дошкільників більшість конфліктів пов’язана з грою. Гра – це «дев’ятий вал» дитячого розвитку. Дитина в грі перетворюється на дорослого («Розуміння атома – дитяча гра в порівнянні із розумінням дитячої гри», сказав Ейнштейн [12]).
Шкільне дитинство починається з кризи семи років. Це втрата простоти і безпосередньості. Першокласник відкрив емоції: не тільки сердитись, а й вивчати те, як він це робить [12]: «Так дети, вплакиваясь в плач, вшёптываются в шёпот».
У сім років у дитини формується оцінка самої себе, виникає протиріччя між сприйманням самого себе і ставленням до себе оточуючих. Уперше відчувається внутрішня боротьба. Великий вплив на протікання кризи справляє і новий спосіб життя. Відбувається переоцінка цінностей. Зростає довільна регуляція поведінки. Розширюється коло значимих людей. Ставлення до себе все більшою мірою визначається стосунками в класі. Скарги тепер сприймаються як щось негативне. Групові норми є важливішими за думку вчителя, батьків. Це закономірно.
Серед індивідуальних особливостей дуже важливою стає статева ознака індивіда, усвідомлення себе як типового представника однієї з двох половин суспільства. У людини виникає бажання відповідати типовим для неї та її оточення уявленням про мужність і жіночість. Розглянемо лише психологічний зміст статевої різниці, яка спричинює внутрішньособистісні конфлікти. На думку багатьох дослідників, статева типізація стає необоротною реальністю уже в трирічному віці. Психологічні елементи статевого типу закладаються дуже рано і розглядаються як базові психофізіологічні характеристики індивідуальності.
Відомо, що в статевій типізації дитини важливим є стиль виховного впливу батьків. Наприклад, з’ясовано, що чим суворішим є контроль за агресивною поведінкою, тим з більшою вірогідністю сформуються фемінізовані риси як у хлопчиків, так і у дівчат. Це не означає, що вчинки хлопців потрібно залишати без покарання. Доцільно застосовувати різні форми стримування агресивності у хлопчиків і дівчаток. На жаль, у вітчизняній педагогіці й досі нерідко звертаються до дитини взагалі, практично не враховуючи статевої різниці.
Коли дітей дошкільного віку запитують, на кого вони б хотіли бути схожими, діти найчастіше називають своїх батьків. Причому, хлопчики – тата, а дівчатка – маму. Серед п’ятирічних же хлопчиків досить значна кількість хотіла б бути схожою на мати (18%) порівняно з невеликою кількістю дівчаток, які б хотіли бути «як тато» (5%). Пізніше ситуація стає прямо протилежною. Дівчаткам частіше не подобається власна статева належність. Емоційна близкість із матір’ю на дівчаток діє позитивно, а у хлопчиків такий занадто тісний емоційний контакт веде до розвитку емоційної нестабільності, нерішучості, труднощів у спілкуванні з друзями і т.п. Психологічна близькість із батьком є дуже необхідною, оскільки сприяє розвитку самоконтролю.
На жаль, питання щодо впливу усвідомлення статевої належності дитини на її поведінкові реакції в конфліктній ситуації, є мало вивченими, так само як і проблема її психологічного захисту.
Поняття «психологічний захист» вперше було введене З.Фрейдом. В його теорії психоаналізу механізми «психологічного захисту» були розглянуті в якості засобів для розв’язання конфлікту між біологічним і соціальним середовищем суб’єкта, між свідомістю і «несвідомим». У всіх випадках «захист» провокується тревогою. Безпосередньою метою даних механізмів є досягнення емоційного балансу. Основні форми захисту (за Фрейдом) : витіснення;
сублімація;
ідентифікація;
перенесення;
проекція;
раціоналізація;
виміщення;
реактивне утворення.
Єдиного погляду на роль і функції «психологічного захисту» не існує. Багато авторів переконані в його негативній ролі, але є й такі, що стверджують: «психологічний захист – це нормальний, поширений механізм».
Виникає запитання: «Для чого діти застосовують психологічний захист? Від кого вони захищаються?» У першу чергу – від батьків. Г.Саллівен вважає, що в основі захисної поведінки лежить потреба в безпеці, прагнення уникнути тривоги. Ядром такої поведінки є «вибіркова увага». Е.Фромм упевнений, що «захист» виникає внаслідок важкого почуття самотності й проявляється в автоматичному, несвідомому конформізмі. Представники гуманістичної психології механізми «захисту» пояснюють як уроджені альтруїстичні мотиви. Згідно з теорією «Я – концепції», якщо новий досвід узгоджується з існуючим уявленням про себе, він легко асимілюється і входить у внутрішній план деякої умовної оболонки, в якій утримується «Я – концепція». Якщо ж новий досвід не вписується в існуючі уявлення, оболонка спрацьовує як захисний екран, не допускаючи чуже тіло у внутрішнє середовище уже збалансованого організму.
М.Розенберг класифікував образи «Я» таким чином :
«справжнє Я»;
«динамічне Я»;
«фантастичне Я»;
«майбутнє Я».
Цікаво, що ціла система «захисних» засобів дитини спрямована на те, щоб ці очікування справдилися.
При відчуванні того, що хтось налаштований агресивно по відношенню до нас, ми завжди прагнемо захиститися, а також напасти (явно чи скрито). Д.Джампольські свідчить, що «агресивність походить від почуття страху і провини. Ніхто не буде нападати першим, якщо не відчує загрози, вважаючи напад способом продемонструвати власну силу на противагу чиєїсь незахищеності». Напад, по суті, є формою захисту, оскільки оборона спрямована на те, щоб витіснити з нашої свідомості почуття провини і страху. Дехто вважає, що агресивність допоможе йому досягти бажаного. Але ми забуваємо, що ані агресивність, ані оборона не дають нам внутрішнього спокою. Для того аби перейти від конфлікту до злагоди, потрібно перебудувати свідомість. Варто розуміти, що дітей, які поводять себе агресивно по відношенню до нас, просто переповнює страх. Наші прояви – це завжди прояви любові або страху. Страх – це, по суті, волання дитини про допомогу, що є, водночас, і вимогою любові.
Труднощі, пов’язані зі страхом, подолати важко. Тут необхідно звести до мінімуму контакт із тим, хто є його джерелом. Страх інколи є кориснии для людини. Він допомагає уникнути душевної муки... Але коли ця емоція яскраво виражена, вона може призвести до різних хвороб. Отже, страх – найнабезпечніша для здоров’я емоція. Страх покарання, самотності часто штовхає людину до обману. Як наслідок – конфлікти різних типів.
При суперечці з дитиною завжди потрібно замислитися над тим, який страх нею володіє. Від того, наскільки близькою до істини буде відповідь, залежить подолання труднощів, пов’язаних зі страхом.
Батьки мусять здійснювати активну профілактику стресових психічних станів, що виникають у дитини в процесі виховання. Її суть полягає в тому, що на основі глибокого особистісного сприймання дитини дорослий бере на себе функцію її максимального емоційного захисту через довірливе, співчутливе, доброзичливе і толерантне спілкування, яке передбачає позитивний емоційний стан вихователя, спокійний тон, рівну інтонацію. Б.Шоу казав, що є 50 способів сказати слово «так» і 500 відтінків слова «ні».
Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок, що конфлікти – дуже давнє явище, що спостерігається в суспільстві взагалі й у кожної людини зокрема. Історія людства – не що інше, як відображення різноманітних конфліктів, шляхів їх розв'язання та наслідків, що є складовими частинами кожної епохи. Проблема конфліктних відносин була актуальною завжди, особливо гостро вона постала в наш час. У такій ситуації є необхідність вивчення не тільки причин, що призводять до конфліктів, а й їх протікання та наслідків. Особливу увагу необхідно звернути на способи запобігання та шляхи конструктивного розв’язання конфліктів за допомогою певних методів і відповідних прийомів ефективного спілкування.
У свій час І.Лафатер стверджував: «Хочеш бути розумним, навчися розумно запитувати, уважно слухати, спокійно відповідати і переставати говорити, коли вже нема чого сказати» [12]. Це – золоте правило для батьків. Корисними також можуть бути і наступні рекомендації:
1)Батькам пропонується подивитись на конфліктну ситуацію «очима дитини».
Роблячи зауваження дитині, потрібно звертати увагу на особливості її поведінки, а не на її особистість у цілому.
Краще більше говорити про спостереження, а не про висновки, програмуючи дитину на невдачі.
Характерізуючи поведінку дитини, батькам слід уникати висловлювань типу: «Ти завжди...» або «Ти ніколи...». Замість них краще використовувати «Я – висловлювання»: «Я хвилююся, коли ти так пізно повертаєшся додому».
Дорослим варто пам’ятати про значення і вплив своїх манер, міміки, жестів, пози на дитину та на її сприймання при розв’язанні конфліктів.
Батькам також бажано: реагувати на дитину з теплотою та піклуванням; хвалити дитину та підтримувати її; бути уважними до дитини; навіювати дитині позитивнее; сприймати дитину такою, якою вона є; не згадувати (без особливої потреби) негативні ситуації з минулого дитини; порівнювати дитину частіше із нею самою (якою вона була раніше), а не з її однолітками, знайомими; завжди бути поруч із дитиною з метою допомоги їй у разі необхідності; поважати гідність дитини; не допускати розходження між словами і діями; у спілкуванні з дитиною намагатися висловлювати свої почуття; бути для дитини прикладом у словах і вчинках; виконувати обіцяне; надавати дитині свободу стосовно виду діяльності та її форм.